Незважаючи
на те, що 1) сила здавна активно використовується як засіб у міжнародних
відносинах і 2) з силою пов'язана проблема війни і миру як одна з центральних
проблем міжнародних відносин, немає повної ясності відносно змісту поняття
сили. Найчастіше під силою мають на увазі здатність міжнародного актора
нав'язати свою волю і тим самим вплинути на характер міжнародних відносин у
власних інтересах.
З кінця
40-х рр. у ТMB набули поширення два підходи до розуміння сили -- атрибутивний і
біхевіоріальний (біхевіористський), до яких пізніше додався третій --
структуралістський.
Атрибутивний
підхід характерний для представників політичного реалізму. Вони розглядають
силу міжнародного актора, насамперед держави, як щось властиве йому з самого
початку, як його невід'ємну властивість. Звідси, Г. Моргентау розглядає
міжнародну політику як політику сили. При цьому він не проводить різниці між
силою, могутністю, владою і впливом, виражаючи все це одним терміном "power".
Він виступає для нього як узагальнена характеристика для позначення цілі та
засобу політики держави на світовій арені. Г. Моргентау виділяє наступні
елементи сили: воєнні ресурси, промисловий потенціал, природні ресурси,
геостратегічні переваги, чисельність населення, культурні характеристики
(національний характер), національна мораль, якість дипломатії і державного
керівництва.
Другий
підхід -- біхевіористський -- пов'язує силу з поведінкою міжнародного актора,
його взаємодіями на, світовій арені. На такий підхід, наприклад, звертають
увагу російські дослідники на чолі з академіком Е, Поздняковим у збірнику
"Баланс сил в мировой политике: теория и практика" (М.,1993. -- С.
11).
Однак
останнім часом великою популярністю користується структуралістський підхід до
розуміння сили, його предтечею можна вважати відомого французького соціолога Р.
Арона. Він розглядав силу лише як один із елементів державної могутності. В
цьому випадку могутність ґрунтується на використанні сили, в тому числі й для
здійснення ефективної зовнішньої політики. Могутність міжнародного актора - це
здатність нав'язати свою волю іншим, вона виражає соціальні відносини. Тим
самим уже Р. Арон поставив силу в залежність від характеру і природи широкого
комплексу зв'язків і взаємодій між державами. Основи такого підходу, який
одержав назву структуралістського, виходили з теорії взаємозалежності та набули
поширення в 70-і рр.
Теоретики
взаємозалежності (наприклад, Р. Коохейн і Дж. Най) звернули увагу на
перерозподіл сили у взаємодії міжнародних акторів, на переміщення основного
суперництва між ними з воєнної сфери у сфери економіки, фінансів тощо та на
збільшення у зв'язку з цим можливостей малих держав і недержавних суб'єктів
міжнародних відносин. Отже, великий внесок школи взаємозалежності полягає в
тому, що вона показала неправомочність зведення феномену сили тільки до її
воєнного компоненту. Він витісняється іншими елементами сили, в першу чергу
такими, які належать до сфери економіки, фінансів, нових технологій і культури,
Водночас слід визнати поспішність положень представників цієї школи про
відмирання ролі воєнної сили у відстоюванні міжнародними акторами своїх
інтересів (збройний конфлікт у районі Перської затоки, війна Росії на Кавказі,
дії НАТО в Югославії з весни 1999 р.).
У
зв'язку з цим прихильники структуралістського розуміння сили, спираючись на
позитивні здобутки політичних реалістів і особливо теоретиків взаємозалежності,
запропонували в сучасних умовах поняття "структурна сила". Під
структурною силою треба розуміти здатність міжнародних акторів забезпечити
чотири соціальні потреби, які знаходяться в основі сучасної економіки: безпеку
(в т.ч. оборонну могутність), знання, виробництво і фінанси. Французькі
соціологи міжнародних відносин Б. Баді та М.-К. Смуц особливо виділяють такий елемент
структурної сили як технологія. Технологічна могутність є не просто
продовженням економічної і торгової сили, але й відіграє самостійну роль у
системі засобів міжнародних акторів. Вона знаходиться в основі трьох
вирішальних для сучасної міжнародної діяльності феноменів: автономії рішення
актора у воєнній сфері, його політичного впливу, а також культурної
привабливості.
Таким чином, цілі та засоби в глибинними взаємозалежними категоріями ТMB, які мають як стійкі елементи, так і збагачуються новими компонентами, пов'язаними з виникненням нових явищ у системі міжнародних відносин. Однак у будь-якому випадку головні цілі міжнародних акторів пов'язані із забезпеченням національних інтересів і безпеки, чому повинні служити й відповідні засоби, в т.ч. структурна сила.